- Ми їхали в нікуди: історія українки з Дніпропетровщини. (Jechaliśmy donikąd)

Зараз вони проживають в Криниці-Здруй. За освітою пані Катерина вчитель математики, до війни вона мала свою математичну школу в якій навчалися діти різного шкільного віку, проте війна внесла свої корективи і жінка змушена була припинити на деякий час свою діяльність. Пані Катерина пише вірші та є ініціатором створення психологічного реабілітаційного центру. У перші дні після повномасштабного вторгнення її сім'я, як усі, сподівалася, що скоро все минеться, але в березні їй таки довелось покинути свій дім.

Родину Катерини Штефан з Дніпропетровщини, як і мільйони інших українських сімей, війна застала зненацька. Перші декілька днів пройшли як у страшному сні. Спочатку неприйняття, потім був страх за близьких, зрештою — нерозуміння, наскільки це все затягнеться та чим закінчиться. Жінка прокинулася з  відчуттям тривоги та неспокою на душі. Чоловік, який дуже рано збирався на роботу повідомив, що розпочалася війна і варто бути готовими до всього.

- Ми з дітьми залишалися вдома два тижні і спостерігали за ситуацією. І це був дуже тривожний стан, який заважав нормально жити, працювати, спати. Війна в моєму розумінні це дуже страшне. То очікування, що в будь-який момент може щось статися. Я постійно дивилася новини, а вони були невтішними. Мої рідні люди — моя двоюрідна сестра зі своїми дітьми перебували в Києві. І в той час коли відбувалися напади на Київ, вони перші дні бігали до бомбосховища. А потім настав такий момент, що вони звідти і не виходили. Ми постійно телефонували нашим рідним і питали як вони. Їм потрібна була вода і їжа, так як там нічого не було в наявності. Коли зникав з ними зв'язок, то ми тоді перебували в стані страху та очікування, - наголошує вона.

У перші дні, у місті було відносно тихо і сім'я не планувала нікуди виїжджати. Звуки тривоги, звуки вибухів — все це виснажувало. Жінка відчула страх та обессиленість, щодо неможливості вплинути на ситуацію, а головне — не можливості захистити своїх дітей. Тому поставила собі за мету: шукати більш безпечне місце.

- З початком постійних  повітряних тривог ми почали готуватися, що потрібно бігати в бомбосховище. Ми зібрали тривожні рюкзаки. Ми почали змінювати своє життя згідно цих обставин. І як виявилося, що ми не дуже були до цього підготовлені. Ми розуміли, що це не так просто бігати туди щоразу. Вже десь на 10 день нервова система геть була розхитана.

Молодший син почав прокидатися вночі з криками, що стріляють. Після того як він постійно прокидався, я не могла спати. В мене почався розлад із сном. Я не могла спати, а з часом, я не могла вже їсти. Мене постійно трусило. Я не витримала і сказала чоловікові, що не хочу більше тут лишатися і ми з дітьми почали збиратися в дорогу, — розповідає Катерина Штефан.

У пошуках безпечного місця, пані Катерина разом із двома дітьми вирушили з міста Кам'янське  евакуаційним потягом до Львова. Їхали майже добу у переповненому вагоні. Але раділи тому, що є можливість їм та ще тисячам сімей з дітьми врятуватись від можливих обстрілів і знайти спокій.

- Спочатку я хотіла поїхати до своєї подруги в Іспанію. Вона пропонувала ще до початку війни приїхати до неї та жити. Проте я не вірила, що війна буде. В місті Кам'янське були організовані евакуаційні потяги. Я не хотіла їхати сама. В Дніпро проживала моя двоюрідна сестра з двома дітьми. І ми вирішили, що поїдемо разом.

Спочатку ми думали дібратися до Львова, а далі будемо думати, що роботи. Ми думали, що просто зберемося і поїдемо, але наспраді не так все було просто.  Моя сестра поїхала в місто і не змогла через великі черги потрапити на потяг. На жаль, пройти до перону могли лише жінки з дітьми та літні жінки. Нас ледь впихнули в той потяг з двома дітьми. Ми сиділи дуже щільно, впритул один до одного. Дорога була досить важкою та довгою.

Дорога зі Львова

На львівському вокзалі всіх прибувших зустрічали волонтери, розпитували — хто куди далі їде, пропонували перекусити та відпочити. Сім'я вирішила зачекати на вокзалі потяг, який рухатиметься в бік Польщі, проте потрапити на нього було теж певним випробуванням, так як людей було надзвичайно багато. Люди штовхалися, сперечалися і кожен хотів потрапити на потяг.

- Нас запитали, чи плануємо ми виїжджати за кордон, чи може є хтось знайомий, хто зможе прихистити. Але в нас у західній Україні нікого немає, тож ми їхали в нікуди. Я не розуміла куди нам краще їхати. Нам було складно та мене тривожило, що моя сестра не встигла на потяг і я поїхала без неї. Також знайомі розповіли, що на кордоні буде досить складно, так як іти пішки доведеться декілька кілометрів. Ми не могли йти і з багажем по холоду, бо я мала проблеми зі здоров'ям та нам не можна було переоходжуватися. Нас рятувало, що нас було двоє дорослих. Я і моя свекруха, тому ми могли чергуватися, гріючись в кафе. Ми довго чекали і мені стало зовсім зле. Я дуже змерзла і просто лягла на бетоні на вокзалі. Діти були біля мене і гріли мене як могли. І потім ми почали просуватися чергою в тому підземному переході. Коли потяги відміняли один за одним, то ми не знали що роботи далі. Це була наче безвихідь. Зрештою, нам все таки вдалося потрапити в потяг, але там всі місця вже були зайняті, — наголошує вона.

Теплий прийом та велика підтримка

Біженців із України поляки зустріли дуже тепло. Волонтери надавали велику підтримку та допомогу. Нагодували з дороги, забезпечили всім необхідним.  Сім'я отримала багато пакетів з їжею, пакунки із смаколиками для дітей, іграшки.

- Коли ми сідали на цей потяг, то думали що їдемо в Пшемишль. А виявилося що в місто Олькуш. І коли вночі ми приїхали,  то там був волонтерський центр, де розподіляли людей в різні місця. Там був великий намет, який обігрівався. Ми мали змогу поїсти, попити і зарядити телефони.

Зробивши таку міні-перерву поїздка продовжилась ще 8 годин, приїхавши до містечка Мушини. Жінку з дітьми поселили в місцевому готелі, з чудовими умовами та забезпечили їх всім необхідним. Також пані Катерина розповіла, що коли вона разом з дітьми захворіли, то отримували безкоштовну допомогу та ліки. Лікарі були дуже уважними  та вислуховували кожного.  Одужавши, взялися відразу оформляти PESEL, який дає право на соціальні пільги, медичне обслуговування та роботу у Польщі. Потім подали документи на допомогу, а дітей влаштувала до школи.

- Мої діти одночасно навчалися в двох школах: українській та польській. І це було не так просто. Вони адаптувалися до системи в Польщі. Тут все було дуже організовано. Були польські вчителя і були перекладачі. Нам видали канцтовари, рюкзаки. Дуже допомагали, для налаштування навчального процесу. Також для них організовували різні заходи, — стверджує пані Катерина.

- Моя діяльність дещо тут змінилася як прийшла війна

У пані Катерини була своя приватна математична школа. Там було декілька класів, в яких проводилися уроки у груповому форматі. Проте, коли почалася війна, то уроки продовжувалися в дистанційному форматі. За її словами, то найскладніше було просто проводити уроки між повітряними тривогами.

Після певної перерви пов'язаної з війною, пані Катерина знову відновила заняття, адже система навчання не має перериватися. Проте для реалізації  навчальної діяльності виникають певні складнощі, так як не вистачає необхідної техніки та місця де будуть проводитися  заняття.

— Моя діяльність дещо тут змінилася як прийшла війна. Велика кількість учнів відмовилися займатися, так як не мали грошей, а безкоштовно вони не захотіли навчатися. Хоч і змінилась кількість учнів, я все одно ставила собі за мету далі продовжувати заняття. Діти втрачають свою можливість навчатися. Тому мені хотілося щоб вони будь-яким чином закінчили цей рік, саме так як воно повинно бути. Діти мають навчаються  в груповому форматі, а не дистанційно. Зараз думаю як тут це реалізувати.

Читайте також: Нові правила обміну українського посвідчення водія на польське

Повернення додому

Пані наголошує, що додому повертатися поки що рано. Вона вважає, що не має права наражати своїх дітей на небезпеку.

— В Україні залишилися мої рідні, батьки, чоловік, сестра. Ми сумуємо за ними і постійно підтримуємо зв'язок. Нам дуже важко бути відокремненими від української спільноти. Дуже важко не мати планів та наче висіти в повітрі. Проте безпечно ми себе відчуваємо лише тут в Польщі. І коли вже закінчиться війна ми обов'язково повернемося додому.

***

Teraz mieszkają w Krynicy-Zdroju. Pani Kateryna z wykształcenia jest nauczycielką matematyki, przed wojną miała własną szkołę matematyczną, w której uczyły się dzieci w różnym wieku szkolnym, ale wojna wprowadziła zmiany i kobieta musiała na chwilę przerwać działalność. Pani Kateryna pisze wiersze i jest inicjatorką powstania ośrodka rehabilitacji psychologicznej. W pierwszych dniach po inwazji na pełną skalę jej rodzina, podobnie jak wszyscy inni, miała nadzieję, że wkrótce wszystko się skończy, ale w marcu musiała opuścić swój dom.

Rodzina Kateryny Sztefan z obwodu dniepropietrowskiego, podobnie jak miliony innych ukraińskich rodzin, została zaskoczona wojną. Pierwsze dni minęły jak koszmar. Najpierw było odrzucenie, potem strach o bliskich, w końcu nie rozumienie, ile to wszystko potrwa i jak się skończy. Kobieta obudziła się z uczuciem niepokoju i niepokoju w duszy. Człowiek, który szedł do pracy bardzo wcześnie, powiedział, że wybuchła wojna i powinniśmy być gotowi na wszystko.

- Moje dzieci i ja siedzieliśmy w domu przez dwa tygodnie i obserwowaliśmy sytuację. I to był bardzo niepokojący stan, który uniemożliwiał normalne życie, pracę i sen. Moim zdaniem wojna jest bardzo przerażająca. To oczekiwanie, że w każdej chwili coś może się wydarzyć. Ciągle oglądałem wiadomości i było to rozczarowujące. Moi krewni — moja kuzynka i jej dzieci byli w Kijowie. A w czasie, gdy były ataki na Kijów, w pierwszych dniach uciekli do schronu bombowego. A potem nadszedł taki moment, że tam nie odeszli. Ciągle dzwoniliśmy do naszych krewnych i pytaliśmy, jak się miewają. Potrzebowali wody i jedzenia, bo nic tam nie było. Kiedy związek z nimi zniknął, byliśmy w stanie strachu i oczekiwania – podkreśla.

W pierwszych dniach w mieście było stosunkowo cicho, a rodzina nie planowała nigdzie wyjeżdżać. Odgłosy alarmu, odgłosy eksplozji – to wszystko było wyczerpujące. Kobieta odczuwała strach i wyczerpanie, co do niemożności wpływania na sytuację, a co najważniejsze, niemożności ochrony swoich dzieci. Dlatego postawiła sobie cel: szukać bezpieczniejszego miejsca.

- Wraz z początkiem ciągłych nalotów zaczęliśmy przygotowywać się do ucieczki do schronu. Spakowaliśmy alarmujące plecaki. Zaczęliśmy zmieniać nasze życie zgodnie z tymi okolicznościami. I jak się okazało, nie byliśmy na to specjalnie przygotowani. Zrozumieliśmy, że nie jest tak łatwo biegać tam za każdym razem. Około 10 dnia system nerwowy był całkowicie wstrząśnięty.

Młodszy syn zaczął budzić się w nocy z krzykami strzałów. Po tym, jak ciągle się budził, nie mogłem spać. Zacząłem mieć problemy ze snem. Nie mogłam spać iw końcu nie mogłam już jeść. Cały czas się trząsłem. Nie mogłam tego znieść i powiedziałam mężowi, że nie chcę tu dłużej zostać, a moje dzieci i ja zaczęliśmy wyjeżdżać – mówi Kateryna Stefan.

W poszukiwaniu bezpiecznego miejsca pani Kateryna wraz z dwójką dzieci opuściła miasto Kamieńskie pociągiem ewakuacyjnym do Lwowa. Jechali prawie dzień w przepełnionym powozie. Cieszyli się jednak, że dla nich i tysięcy innych rodzin z dziećmi pojawiła się szansa na uniknięcie ewentualnego ostrzału i odnalezienie spokoju.

- Na początku chciałem pojechać do mojego przyjaciela w Hiszpanii. Jeszcze przed wybuchem wojny zaproponowała, że ​​zamieszka z nią. Nie wierzyłem jednak, że będzie wojna. W mieście Kamianske zorganizowano pociągi ewakuacyjne. Nie chciałem iść sam. Mój kuzyn mieszkał w Dnieprze z dwójką dzieci. I postanowiliśmy, że pojedziemy razem.

Najpierw myśleliśmy o dotarciu do Lwowa, a potem pomyślimy o pracy. Myśleliśmy, że po prostu się spakujemy i pojedziemy, ale w rzeczywistości nie było to takie proste. Moja siostra pojechała do miasta i nie mogła wsiąść do pociągu z powodu długich kolejek. Niestety na peron mogły wejść tylko kobiety z dziećmi i starsze kobiety. Prawie zostaliśmy wepchnięci do tego pociągu z dwójką dzieci. Siedzieliśmy bardzo ciasno, blisko siebie. Droga była dość trudna i długa.

Droga ze Lwowa

Na lwowskim dworcu wolontariusze spotykali się ze wszystkimi przybyłymi, pytali, dokąd jedzie, proponowali przekąskę i odpoczynek. Rodzina postanowiła poczekać na dworcu na pociąg, który miał jechać w kierunku Polski, ale wsiadanie do niego było też pewnym wyzwaniem, bo ludzi było niezwykle dużo. Ludzie pchali się, kłócili i wszyscy chcieli wsiąść do pociągu.

- Pytano nas, czy planujemy wyjechać za granicę, czy jest ktoś, kogo znamy, kto może nam udzielić schronienia. Ale na zachodniej Ukrainie nie mamy nikogo, więc nigdzie nie jechaliśmy. Nie rozumiałem, dokąd powinniśmy iść. Było nam ciężko i martwiłam się, że moja siostra nie złapała pociągu i wyjechałam bez niej. Znajomi mówili też, że na granicy będzie dość trudno, bo trzeba będzie przejść kilka kilometrów. Nie mogliśmy jechać nawet z bagażem na mrozie, ponieważ miałem problemy ze zdrowiem.

Uratowało nas to, że byliśmy dwojgiem dorosłych. Ja i moja teściowa, żeby na zmianę rozgrzewać się w kawiarni. Czekaliśmy długo i zrobiło mi się niedobrze. Było mi bardzo zimno i po prostu położyłem się na betonie, na stacji. Dzieci były obok mnie i ogrzewały mnie, jak tylko mogły. A potem zaczęliśmy posuwać się jeden po drugim w tym podziemnym przejściu. Kiedy pociągi były odwoływane jeden po drugim, nie wiedzieliśmy, co dalej. To było jak ślepy zaułek.  W końcu udało nam się jeszcze wsiąść do pociągu, ale wszystkie miejsca są już zajęte – podkreśla.

Ciepłe powitanie i świetne wsparcie

Polacy bardzo ciepło przyjęli uchodźców z Ukrainy. Wolontariusze zapewnili wiele wsparcia i pomocy. Karmiono je, zaopatrzono we wszystko, co niezbędne. Rodzina otrzymała wiele paczek z jedzeniem, paczek z gadżetami dla dzieci, zabawek.

- Kiedy wsiedliśmy do tego pociągu, myśleliśmy, że jedziemy do Przemyśla. I okazało się, że jesteśmy w mieście Olkusz. A kiedy przyjechaliśmy w nocy, było tam centrum wolontariatu, gdzie ludzie byli rozprowadzani w różne miejsca. Był tam duży namiot, który był ogrzewany. Mieliśmy okazję jeść, pić i ładować telefony. Po takiej mini przerwie podróż trwała kolejne 8 godzin, docierając do miejscowości Muszyna.

Kobieta wraz z dziećmi została zakwaterowana w miejscowym hotelu o doskonałych warunkach i zaopatrzona we wszystko, czego potrzebowali. Pani Kateryna powiedziała również, że gdy ona i jej dzieci zachorowały, otrzymały bezpłatną pomoc i lekarstwa. Lekarze byli bardzo uważni i wszystkich słuchali. Po wyzdrowieniu natychmiast zaczęli wydawać PESEL, który daje prawo do świadczeń socjalnych, opieki medycznej i pracy w Polsce.

Następnie złożyli dokumenty o pomoc, a dzieci zostały wysłane do szkoły. - Moje dzieci uczyły się jednocześnie w dwóch szkołach: ukraińskiej i polskiej. I nie było to takie proste. Dostosowały się do systemu w Polsce. Tutaj wszystko było bardzo zorganizowane. Byli polscy nauczyciele i tłumacze. Dostaliśmy artykuły papiernicze i plecaki. Bardzo pomogli w utworzeniu procesu edukacyjnego. Zorganizowano też dla nich różne imprezy – mówi pani Kateryna.

- Moja sytuacja zmieniła się, gdy przyszła wojna...

Pani Kateryna miała własną, prywatną szkołę matematyczną. Było kilka klas, w których lekcje odbywały się w formie grupowej. Jednak, gdy wybuchła wojna, lekcje kontynuowano na odległość. Według niej najtrudniejszą rzeczą było po prostu prowadzenie lekcji między alarmami powietrznymi. Po pewnej przerwie związanej z wojną pani Kateryna wznowiła zajęcia, ponieważ system edukacji nie powinien być przerywany.

Pojawiają się jednak pewne trudności w realizacji zajęć edukacyjnych, gdyż brakuje niezbędnego sprzętu i miejsca, w którym będą się odbywać zajęcia. - Duża liczba uczniów odmówiła podjęcia nauki, ponieważ nie mieli pieniędzy, a nie chcieli studiować za darmo. Choć liczba uczniów się zmieniła, nadal stawiam sobie za cel kontynuowanie zajęć. Dzieci tracą możliwość uczenia się. Dlatego chciałem, żeby w tym roku skończyli tak, jak powinno. Dzieci powinny uczyć się w formie grupowej, a nie na odległość. Teraz zastanawiam się, jak to tutaj zaimplementować.

Pani Kateryna podkreśla, że ​​na powrót do domu jest jeszcze za wcześnie. Uważa, że ​​nie ma prawa narażać swoich dzieci na niebezpieczeństwo.

- Moi krewni, rodzice, mąż, siostra pozostali na Ukrainie. Tęsknimy za nimi i pozostajemy w kontakcie. Bardzo trudno jest nam oddzielić się od społeczności ukraińskiej. Bardzo trudno nie mieć planów i być jakby zawieszonym w powietrzu. Jednak bezpiecznie czujemy się tylko tutaj, w Polsce. A kiedy wojna się skończy, na pewno wrócimy do domu.(Yulia Dovbnia)